70-ї роковини початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи в роки Великої Вітчизняної війни

Майже кожна українська родина зазнала лиха трудових депортацій, кожен із 40 жителів окупованих областей України під цивільним або військовим управлінням був вивезений до Німеччини (до серпня 1943 р.). Примусова праця в нацистській Німеччині та повоєнна радянська політика репатріації драматично позначилася на долі мільйонів жителів України, радикально змінивши їх життєвий шлях.
Перші українці опинилися на німецькій примусовій роботі ще влітку 1939. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939 потрапили до Рейху галичани — військовослужбовці польської армії, які виявилися в полоні й з часом були переведені до розряду цивільних робітників.
Перші цивільні робітники з окупованої вермахтом України стали добровільно виїжджати до Німеччини ще влітку 1941 з дистрикту «Галичина».
До початку німецько-радянської війни нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР (зокрема, й з України). Навпаки, розроблялися схеми масового винищення мільйонів місцевих мешканців (генеральний план «Ост») та німецької колонізації захоплених радянських земель. Зрив «блискавичної війни» восени 1941, необхідність проводити позиційні бойові дії та мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії змусили Гітлера частково змінити свої екстермінаційні плани й піти на використання трудових ресурсів з окупованих східних територій в економічних інтересах Третього Рейху.
Більшість робочої сили з України було доставлено на територію нацистської Німеччини та її союзників примусово. Але починалося все з вербування добровольців. Першу спробу набрати на роботи до Райху криворізьких гірників німецькі установи здійснили ще восени 1941 р. У підсумку з запланованих 12 тис. робітників на початок 1942 р. вдалося вивезти лише 760 гірників.
Агітаційна компанія нацистів в Україні почалася взимку 1942 у розпал голодної зими. Добровольцям обіцяли гідну заробітну плату, гаряче харчування та догляд за рідними, на час перебування працівника в Німеччині. Першочергове значення надавалося великим українським містам Харкову, Києву, Сталіне (Юзівці), Дніпропетровську. Під тягарем безробіття, голоду й невлаштованості населення великих промислових центрів ставало бажаною здобиччю вербувальників.
Перший ешелон із 1117 робітниками-спеціалістами вирушив із Харкова до Кельна 18 січня 1942, другий до Бранденбурга — 21 січня. Вивезення трудових ресурсів із Києва розпочалося 22 січня 1942, коли до Німеччини було відправлено 1,5 тис. осіб. 24 лютого перший потяг від'їхав із Сталіного. Особливістю початкових німецьких трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями (перевага віддавалася чоловікам зі спеціальністю будівельників, металургів, гірників тощо), а також їхній здебільшого добровільний характер.
Досить швидко ситуація почала мінятися, адже Німеччину вже не задовольняла кількість добровольців. З весни 1942-го німці розпочали масові облави на місцеве населення із залученням до цього поліції та солдатів вермахту. Запроваджена система з обіцянок, соціального тиску і брутального терору дала їм змогу того року депортувати з окупованих східних територій понад 1 млн цивільних робітників, більшість із яких (714 тис.) були вихідцями з України.
Комбінація обіцянок, соціального тиску і брутального терору дозволила німцям в 1942 р. депортувати з СРСР понад один мільйон цивільних робітників. Наступний рік позначився для жителів України новою акцією, тепер вже мобілізації працездатних 1923-1925 років народження. Масова «евакуація» жителів України із зони бойових дій, починаючи з осені 1943 року і впродовж усього 1944 року, також набрала характеру повального постачання робочої сили до Німеччини.
За 1941-44 загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн.чол. Переважна більшість українських громадян була доставлена до Німеччини з окупованої території України внаслідок жорстокого примусу впродовж 1942-1944 рр. За різними підрахунками з України (в сучасних кордонах) було вивезено від 2 до 2,5 млн. робітників на примусову працю до Рейху.
Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60-80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок — 90-100 %.
Основні положення стосовно використання праці східних робітників були викладені в так званих Указах про остарбайтерів, які підготувала спеціальна комісія РСХА і підписав Генріх Гіммлер 20 лютого 1942. Вони передбачали контроль над їхньою працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям. Остарбайтерів утримували в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. На виробництві ізолювали від німців і решти іноземних робітників. Заробітна плата становила 30 % платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. Норми харчування були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині. Штрафні санкції за трудові та політичні провини включали широкий спектр заходів від тілесних покарань до відправлення на кілька тижнів до штрафного чи концентраційного табору. За статеві контакти остарбайтера з німкою — смертна кара для партнера і концтабір для жінки. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув'язненням у концтаборі.
Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943 — виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944 норми харчування вихідців із Радянського Союзу були прирівняні до норм інших іноземців.
Остарбайтери носили обов'язкову дискримінаційну відзнаку «Ост.». У червні 1944 їх було замінено на національні відзнаки — для українців — тризуб. Більшість остарбайтерів після закінчення війни була насильно репатрійована в СРСР, де майже всіх звинувачено у «зраді батьківщини» і репресовано.
Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини, її союзників та на окупованих Райхом землях працювало приблизно 13,5 млн. чоловіків, жінок і дітей із 26 країн Європи. З них понад 4,5 млн. були військовополоненими та 8,5 млн. становили цивільні робітники і в'язні концентраційних таборів. Жителі окупованих територій Радянського Союзу становили в Рейху найбільшу групу іноземців. Так у серпні 1944 року в німецькій економіці працювало понад 7,8 млн. іноземних цивільних та військовополонених, з яких майже 3 млн. були доставлені з СРСР. Якщо врахувати, що 50% цих радянських робітників (за обчисленнями станом на 1.03.1946) "Цивільної комісії обліку жертв злодіянь німців на території СРСР" з України було вивезено 2 023 112 осіб, загалом із республік СРСР - 3998796 робітників були вивезені з території, сучасної України (за різними оцінками від 1,7 до 2,4 млн. осіб), то українці становили одну з найчисельніших груп іноземців, які працювали в Рейху.
Після завершення бойових дій у Європі 1945 більшість примусових робітників зі Сходу деякий час перебували в таборах переміщених осіб у Західній Німеччині або Displaced Persons (DPs). Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції (Радянським Союзом, США та Великобританією), ухваленими на Ялтинській та Потсдамській конференціях у 1945, повернення (репатріація) до СРСР було оголошено обов'язковим для всіх громадян, які до 1939 мешкали в Країні Рад.
За даними Комісії у справах репатріації при Кабінеті Міністрів УРСР, на 1950 рік в Україні було зареєстровано 1850 тис. репатріантів, серед яких значна кількість колишніх примусових робітників. Ті з них, хто не побажав повертатися до Радянського Союзу і змогли уникнути примусової репатріації, склали третю хвилю еміграції з України.
У 1946 р. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнбергзі визнав нацистську практику вигнання та примусової праці іноземців як злочин проти людяності і грубе порушення норм міжнародного права. В 1994 німецький уряд виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім остарбайтерам.
Під потужним міжнародним тиском у вересні 2000 р. в ФРН був створений Фонд "Пам'ять, відповідальність та майбутнє", в якому взяли участь не лише держава, а й промислові кола Німеччини. Завданням Фонду стала виплата не гуманітарної допомоги, а саме компенсації колишнім примусовим робітникам. За результатами діяльності Фонду "Пам'ять, відповідальність та майбутнє " до червня 2007 р. (коли офіційно було завершено виплати ) 1,6 млд. людей в понад 100 країнах світу отримали загалом 4,37 млрд.євро.
В Україні УНФ "Взаєморозуміння і примирення" здійснив виплати 471 000 претендентам у т.ч. і колишнім остарбайтерам та їх спадкоємцям, у розмірі 867 млн. євро. Суми виплат українцям при цьому були в 5 разів менші ніж, наприклад, полякам.
В Україні правові, економічні та організаційні засади державної політики стосовно колишніх остарбайтерів регулюються законом „Про жертви нацистських переслідувань", який був ухвалений Верховною радою України у березні 2000 року і яким гарантовано їх захист та збереження пам'яті про них.
У зв'язку з 70-ми роковинами початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи в роки Великої Вітчизняної війни, Урядом України 1 серпня 2012 року був ухвалений національний План заходів на 2012-2013 роки.

• До 70-х роковин початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 — документи на офіційному веб-портал Державної архівної служби України
Остарбайтери. (Спогади жителів Рівненщини, вивезенних гітлерівцями на каторжні роботи до Німеччини)
«Остарбайтери» з Поділля
Фонд «Взаєморозуміння і примирення»
Тетяна Пастушенко: Східні каторжани // Український тиждень. — 15 лютого 2012, № 6 (223) від 9 лютого 2012
«Історія замовчування.

 

Copyright © 2007, Consulate General of Ukraine in NY